Неділя
23.01.2022, 19:05
Ви увійшли як Гість | Група "Гості"
RSS








Головна Каталог статей
Меню сайту

Каталог статей
Тест [0]
Україна [3]

Реклама


Партнери сайту:

Міні-чат
200

Наше опитування
Що нового ви хотіли би бачити на сайті?
Всього відповідей: 1797

Сьогодні нас відвідали:
Ternopil21

Статистика
TOP.TOPUA.NET
На сайті усього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Головна » Статті » Україна

Віднайти себе. Досвід сусідів.

Нині багато говориться про важке становище української культури. Втім, нарікання багатьох патріотично налаштованих політиків, журналістів, інших посадовців часто зводяться лишень до констатації певних фактів. Мовляв, українці у більшості своїй – такі собі космополітичні люди, котрі й до чужої культури не долучаються, і про українську не надто пам’ятають. І, звичайно, велику провину кладуть на державу – не дбає, мовляв, про розвиток української культури…
Спробуємо детальніше розглянути саме механізм формування культурної ідентичності в українських реаліях, а також осмислити досвід країн, які врятували власну національну культуру.

Зазвичай усвідомлення громадянами тієї чи іншої держави домінуючих у ній культурних цінностей відбувається через так званий процес соціалізації. Мова йде про те, що дитина, або ж молода людина активно засвоює норми, цінності оточуючої її культури з метою інтегруватися в суспільство, без чого вона не може самореалізуватися як особистість. Зазвичай, доносять до людини ці засадні норми й цінності батьки, освітні заклади, а також ЗМІ.
Що ж маємо сьогодні в Україні?

Батьки – тихим поступом, але все ж таки прищеплюють своїм дітям знання української мови. Проте, звісно ж, не в кожному регіоні, оскільки на Сході та Півдні України, та навіть у містах Центру та Півночі, ясна річ, домінує російська мова. А якщо говорити про Україну загалом, внесок батьків очевидний і дуже вичерпний: адже лише в дуже інтелігентній україномовній родині батьки здатні не лише навчити мови, а й передати дітям любов до української книги, або ж кіно. Чи ж багато таких родин є в незалежній Україні? Відповідь очевидна.

Освітні заклади: школи, гімназії, ліцеї, ВНЗ. У Західній Європі після другої світової війни, як правило, саме вони активно пропагували культурні норми і цінності, що адекватно сприймались молодим поколінням. Відмінність між «нами» і «ними» у тому, що в ліберальній Європі з її традиціями демократизму, плюралізму думок, вільних університетів освіта як соціальний інститут передусім утворює культуру, тоді як на пострадянському просторі вона, скоріше, є провідником цінностей і норм політичних і культурних еліт. Тобто, перебуваючи у величезній залежності від держави, освіта пропагує культурні цінності, саме державою визнані як засадні.

В Україні у цій сфері ситуація склалась досить-таки парадоксальна. Галузь освіти знаходиться у жорсткій залежності від держави, яка, у свою чергу, є, в плані «українськості» досить-таки слабкою. Відтак, молоде покоління змушене засвоювати аморфні світоглядні ідеї, малозрозумілі не лише йому, але й навіть самим творцям цих ідей з відповідних міністерств. Новоспечені засади нерідко взагалі зводяться до повного заперечення радянського минулого, апелювання до політичної демократії та ліберальної ринкової економіки як найвищих цінностей сьогодення та до знайомства з українською культурою лише з історичного та етнографічного боку.

Ясна річ, є і винятки – у кращому стані знаходиться, наприклад, школи чи ВНЗ гуманітарного напряму, які, звичайно, докладають максимум зусиль як для пропагування, так і для створення нових українських культурних цінностей. У російськомовних регіонах часто саме школи й ВНЗ є найбільшими з нечисленних осередків української культури. Втім, вочевидь, цих зусиль замало для того, щоб соціалізувати наше молоде покоління як українців.

ЗМІ – соціальний інститут, який з часів нуково-технічної революції має чи не найбільший вплив на дітей та молодь. В ультра-ліберальних умовах незалежної України засоби масової інформації залежать не так від держави, як від низки фінансово-промислових груп, що, як відомо, не особливо переймаються патріотизмом та українською культурою. І оскільки святе місце пустим не буває – на телебаченні, у кіно, пресі, книговидавництві поки що домінує російська культура. Про згубні наслідки цього вже сказано настільки багато, що ми лишень констатуємо – певний, хоч дуже скромний прогрес на користь українства намітився, здається, хіба лише у сфері преси. Маємо, щоправда, також україномовне і досить-таки плюралістичне державне радіо. Але ж надворі не 30-ті роки – тому частка українців, для яких радіо – основний ЗМІ – близько 10 %...

Втім, засвоєння людиною культурних норм та цінностей не завершується з переходом до зрілості. Дитинство і молодість створюють основи даних норм, загалом же цей процес триває протягом усього життя. Тобто за певних умов залучення до української культури є можливим для будь-якої вікової групи. То що ж це за умови? Звернімось до історії.

Лютнева революція в Росії з-поміж інших надій і розчарувань дала життя так званому «феномену березневих українців». Буквально протягом кількох місяців по створенню у березні 1917 року Української Центральної Ради величезна кількість жителів Київської, Полтавської, Херсонської, Подільської, Волинської, Таврійської та інших «малоросійських» губерній почали ідентифікувати себе не як «малоросів» – представників «південної групи великоруського народу», а саме як українців. Значна частина таких людей до того часу навіть не володіла українською мовою, а проте не тільки переходила на українську в повсякденному спілкуванні, але стала вбиратися в український національний одяг, організовувати українські культурні заходи – від вечорниць до театральних постановок, а головне – якнайактивнішим чином засвоювати українське друковане слово: від історичних нарисів, що їх ледь встигали друкувати ідеологи УЦР, до політичних газет та часописів. Бажання осмислити себе як українця та зрозуміти власну, хай навіть «з бромом», як писав Володимир Винниченко, історію було таким великим, що провідним діячам національного відродження доводилось не лише вишукувати кошти для друкування великими накладами науково-популярних праць з української історії, української культури, художньої літератури, а й самим нашвидкуруч створювати подібні твори.

Безумовно, рушійним поштовхом цього стало припинення існування Російської імперії – не тільки як політичного об’єднання, але і як державної структури. Взагалі історичні приклади свідчать, що після розпаду будь-яких багатонаціональних імперій усі народи, що входили до їх складу, навіть «національно несвідомі», намагаються певним чином самоідентифікуватись за національною ознакою – передусім для подолання відчуття соціальної дисгармонії та відчуття втрати стабільності. Але жодний такий масовий сплеск самоідентифікації неможливий без тривалої підготовчої роботи тих суспільних сил, які щиро прагнуть прищепити власному народу «національно-культурну свідомість». Таким чином і ентузіазм «березневих українців» став неминучим наслідком діяльності україномовних земських шкіл, українського театру, численних громадських організацій – від агрономічних до літературних, з-перед яких уславлено крокувала «Просвіта», видання різноманітних наукових та літературних часописів (найвідоміші – «Хлібороб» та «Дзвін»), студій з української історії, етнографії, фольклору, археології, що здійснювались в рамках університетських наукових досліджень, масового українського книговидавництва. Вся ця культурницька діяльність часто-густо велась усупереч офіційній «великоросійсько-цареславній» доктрині, зазнавала ударів та утисків, але знову й знову піднімалась, аби врешті розквітнути за доби УНР та Гетьманату.

Але так склалося, що історія не дала довго існувати незалежній Україні на початку ХХ ст. І хоча потенціалу культурного сплеску 1917-1918 років вистачило ще на всі 20-ті роки, і навіть комуністичні лідери України були змушені вдатися до українізації, все ж про вироблення стабільних основ для розвитку українства після поразки Визвольних змагань уже більше не йшлося. Тим жвавішу цікавість викликає досвід інших країн, де так само гостро стояло питання розвитку національної культури, але яким усе-таки вдалося на тривалий час утримати незалежність.

Міжвоєнна Чехословаччина. Подібно до України, незалежна Чехословаччина, що постала на теренах Австро-Угорської імперії з 28 жовтня 1918 р. була багатонаціональною державою, у якій мешкали 7 млн. чехів, 3,1 млн. німців, близько 2 млн. словаків, 750 тис. угорців, близько 460 тис. українців, і ще до 300 тис. громадян інших національностей. Питання збереження власної національної ідентичності поставало для чехів дуже гостро, позаяк сторіччя домінування у країні німецької мови та культури витіснили чеську мову зі сфери науки, адміністрації, і навіть у значній мірі – з літератури. Проте за досить короткий час уряду вдалося змінити ситуацію на користь чеської культури. Насамперед, він вдався до створення численної мережі шкіл з чеською мовою навчання. Крім того, задля зменшення питомої ваги німецькомовних шкіл активно відкривалися словацькі та українські школи. «Мовний паритет» ВНЗ за допомогою адміністративних заходів під суворим контролем уряду змінився наступним чином: у середині 20-х рр. у країні функціонували 13 державних університетів та академій: 10 – з чеською мовою навчання та 3 – з німецькою. Було також утворено історичний, археологічний та слов’янський науково-дослідницькі інститути, які отримували пристойне фінансування з державного бюджету, більше того, за кілька років державою було утворено 1280 наукових центрів. Слід підкреслити, що активні історичні та культурницькі дослідження були інспіровані особисто президентом Томашем-Гардінгом Масариком (котрий і сам був професором та визнаним спеціалістом з філології) та його найближчим помічником Едуардом Бенешом (професором-політологом).

Звичайно, навернення чехів (та власне, й інших націй республіки) до національної культури не змогло б здійснитись так швидко й успішно без активної діяльності численних громадських організацій, які до того ж постійно займались видавничою діяльністю. До речі, у міжвоєнній Чехословаччині видавалося близько 3500 щоденних газет, з них більше половини – чеською мовою. Основними видавцями були політичні партії, проте напрям газет аж ніяк не обмежувався пропагандою їх діяльності.

Для пропаганди чеської культури політична еліта повною мірою використала такий новітній свого часу ЗМІ, як радіо. Чехословаччина стала однією з перших країн світу, де велися регулярні радіотрансляції (з 1923 р.) Радіомовлення було монополізоване державною корпорацією «Радіожурнал», яка в результаті стала одним з найбільш активних провідників культурного відродження.

Відчутного розвитку зазнав і кінематограф. Проте допоки він знаходився у приватних руках, найбільш популярними серед чехів були фільми Берлінської кіностудії. Становище національного кінематографу поліпшилось на початку 30-х, коли одна з чеських кіностудій отримала значні державні субсидії для виробництва незаперечного ноу-хау – зйомок звукового кіно.

Природно, що всі зазначені заходи дали могутній поштовх для розвитку чеської літератури, театру, живопису. В цілому «запас міцності» культурного відродження виявився таким, що його не змогли загасити ні шестирічна німецька окупація, ні десятиліття домінування у культурі післявоєнної Чехословаччини «соціалістичного реалізму» та «пролетарського інтернаціоналізму».

Фінляндія. З ХII ст. країна перебувала під владою Швеції. Коли ж у 1809 р. її було приєднано до Російської імперії, фінська мова витіснилася з усіх сфер культурного життя, і нею розмовляли лише селяни (які, зате, складали близько 85 % населення країни). Та незважаючи на «негаразди» нечисленна національна інтелігенція, що виникла на початку ХIХ ст., повела активну боротьбу за національне відродження. Спершу для цього було використано такий засіб, як книговидавництво, точніше написання і видання книг фінською. Справа видалась складною, адже протягом століть літературні твори у Фінляндії писалися або шведською, або латиною. А перші успіхи фінських патріотів призвели до того, що правляча шведська політична еліта домоглася від російської влади указу від 1850 р., який забороняв видання книг фінською мовою. Патріоти-інтелектуали не змирилися, і у свою чергу, тиснули на росіян, твердячи, що посилення фінської культури тільки піде на користь імперії, адже це послабить вплив сепаратистів-шведів.

Зрештою у 1863 р. з’явився указ про 20-річний перехідний період, впродовж якого фінська мова нарівні зі шведською повинна була утвердитись в адміністративних закладах та судах. А з 1866 р. фінській громаді вдалося запровадити в початкових сільських школах викладання фінською мовою нарівні зі шведською, більше того – почати створення мережі фінськомовних «народних шкіл». Була знята заборона книгодрукування фінською, тому численні громадські рухи знову вдалися до книгодрукування та видання газет фінською. Через 40 років у всіх сферах політичного та культурного життя Фінляндії переважала фінська мова. А після проголошення незалежності 1917 р., парламент прийняв рішення про дві державні мови, не боячись поглинання однієї мови іншою.

Як бачимо, успіх у справі повернення до національної культури залежить передусім від скоординованих дій політичної еліти та національно свідомої інтелігенції, яка діє через численні громадські організації. Повною мірою використовуючи освіту та ЗМІ, віддаючи пріоритет новітнім технологічним засобам розповсюдження культури, а головне – здійснюючи політику «позитивної дискримінації», держава може не лише врятувати свій національний культурний та інформаційний простір від загибелі, але й висунути його на чільне місце. Чи побачимо колись подібне в Україні? Дуже хочеться сподіватись.

Сергій Гейко

За матеріалами Не Будь Байдужим nbb.com.ua

Категорія: Україна
Переглядів: 5616 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 4.5/2 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Логін:
Пароль:

Пошук
Пошук по сайту
Пошук в мережі

Набір журналістів
Стань частиною команди!

Адміністрація сайту запрошує користувачів долучитись до наповнення сайту. Окрім винагороди з файлообмінників, ми пропонуємо Вам також 50% рефбек. Ми повернемо Вам половину реферальних бонусів в разі реєстрації на обміниках за нашим реферальним посиланням.
Щоб дізнатись детальніше пишіть в приват адміну bdgilka.

Чистота мови
Система Orphus

Хмарка тегів

Наша кнопка
Наше-Рідне


Прогноз погоди
Погода

Випадковий анекдот

Нас відвідують звідси:
Нас відвідують звідси

Наші друзі
Кіно-переклад МамаТато Малеча - ресурс для сучасних батьків http://lvivmama.com.ua Пиши українською Не будь байдужим НАШЕ - тексти пісень Українські пісні kazka.in.ua - Українська казка [Vox.com.ua] Портал українця UKR-sms.org.ua - СМС Українською, sms, прикольні смс, смс коханим та ін. Українські традиції Свій до Свого по Своє Український Портал Привітань Сервер поздоровлень, побажань та привітань Рецепти українською Наші дітки  Інститут Україніки maque.org.ua Сайт Українських Націонаістів uahq.net - Це програми, ігри, фільми, новини і багато чого іншого Сайт українських майстрів. Ляльки, дерев'яні вироби, амулети... Культурна Україна. Каталог сайтів ЛітПорталу Проба Пера каталог сайтів Дух Волі - суспільно-політичне інтернет-видання Український портал Battlefield 3 Radio Domivka

Вік сайту


Будь українцем, спілкуйся українською.